Як «описка» ускладнила реалізацію «закону Савченко»

«Стратити не можна помилувати» - цей крилатий вислів, що якнайкраще відображає важливість філологічної точності при написанні юридичних документів, відомий не тільки юристам. Але, на жаль, домогтися такої точності виходить не завжди. Навіть у Верховній Раді, де за грамотністю написання законів має відповідати відразу кілька професіоналів, періодично трапляються казуси, які суттєво ускладнюють реалізацію прийнятих законів.

Гірким прикладом цього є нещодавно набутий чинності Закон від 26.11.2015 № 838-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення в строк покарання», більш відомий як «закон Савченко» (за іменем героя Україна, нардепа Надії Савченко, зазначеної в якості співавтора відповідного законопроекту № 3413).

Через що сир-бор?

Зазначений закон передбачає зарахування судом відбутого засудженим строку попереднього ув'язнення в строк відбування покарання з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. Тобто, один день у СІЗО дорівнює двом дням у в'язниці. Раніше, нагадаємо, строк попереднього ув'язнення зараховувався судом у строк покарання при засудженні до позбавлення волі виходячи з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.

При цьому до строку попереднього ув'язнення включається строк:

1. затримання особи без визначення слідчого судді або суду;
2. затримання особи на підставі постанови слідчого судді, суду про дозвіл на затримання;
3. тримання особи під вартою як запобіжного заходу, обраного суддею, судом на стадії досудового розслідування або в ході судового розгляду кримінального провадження;
4. перебування обвинуваченого у відповідному стаціонарному медичному закладі при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи;
5. знаходження особи, яка відбуває покарання в установах попереднього ув'язнення для проведення слідчих дій або участі в судовому розгляді кримінального провадження.

Крім того, у разі призначення судом іншого покарання, ніж позбавлення волі, строк попереднього ув'язнення повинен бути спочатку переведений в строк позбавлення волі виходячи з вищезгаданого співвідношення 1:2, а потім визначений таким чином строк позбавлення волі переводиться в інший вид покарання виходячи зі співвідношення 1:2. Отже, фактично день попереднього ув'язнення тепер можна зарахувати як 4 дні відбування іншого покарання, крім позбавлення волі. Приміром, один місяць перебування в СІЗО, буде дорівнювати 4 місяцям обмеження волі.

Але головне положення «закону Савченко» полягає в тому, що він має зворотну силу. Тобто, може бути застосований до всіх засудженим, щодо яких станом на 24.12.2015 року (дата набрання законом чинності) набрав чинності обвинувальний вирок, покарання за яким повністю не відбуте.

Враховуючи ці положення Закону, а також велику кількість засуджених, які мають «за плечима» тривалі терміни перебування в СІЗО, не дивно, що він викликав великий резонанс. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень тільки за три робочих дні дії закону (28-30 грудня 2015) судами була розглянута майже сотня клопотань, заснованих на положеннях «закону Савченко». Більш того, деякі з таких клопотань були подані ще до набрання законом чиності (щоправда, вони були відхилені).

А судді хто?

Але, на жаль, застосування «закону Савченко» на практиці виявилося під загрозою через граматичну помилку, допущену в п. 3 Закону, яка визначає умови його застосування. Опублікована редакція цієї норми стверджує: «Цей Закон застосовується за клопотанням засудженої особи, членів її сім’ї або захисника, суду, що виніс зазначений обвинувальний вирок, протягом двох тижнів з дня отримання відповідного клопотання судом або за власною ініціативою суду».

Буквальне тлумачення цієї норми вказує на те, що Закон № 838-VIII може бути застосований, зокрема, за клопотанням суду, який виніс вказаний обвинувальний вирок, що само по собі абсурдно. Але це ще півбіди. Гірше те, що при буквальному тлумаченні цієї норми і всього закону в цілому, виходить, що в них не визначено, який саме суд має розглядати клопотання про застосування «закону Савченко».

Через це деякі суди відмовляються розглядати клопотання засуджених, членів їх сімей або захисників, посилаючись на те, що розгляд таких питань не віднесено до їхньої компетенції.

Вищевказане буквальне тлумачення було застосовано, наприклад, суддею Зарічного районного суду м Суми при винесенні ним ухвали від 29.12.2015 р. Дійшовши висновку, що вказаний закон не визначає, який саме суд має розглядати клопотання засудженого, він вирішив, що потрібно керуватися загальними принципами кримінального провадження.

Виходячи з них, суддя зробив висновок, що при виконанні вироку питання застосування Закону № 838-VIII, має вирішуватися відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 539 КПК місцевим судом, в межах територіальної юрисдикції якого виконується вирок. Саме цей суд, на його думку, може повно, об'єктивно та без зайвих зволікань розглянути клопотання про зарахування строку попереднього ув'язнення, без етапування засудженого в іншу місцевість.

Причому свою думку суддя підкріпив тим, що згідно з п. 3 Закону № 838-VIII він може бути застосований, зокрема, за клопотанням суду, який виніс обвинувальний вирок. Отже, суд, який виніс вирок (саме таким виступав його суд), може бути тільки в ролі ініціатора зарахування строку попереднього ув'язнення в строк покарання, а безпосереднє вирішення цього питання належить до компетенції суду, в межах територіальної юрисдикції якого виконується вирок.

І така думка, на жаль, є непоодинокою. Схожим чином вчиняли з подібними клопотаннями й інші суди, які винесли обвинувальні вироки щодо засудженого, який заявив клопотання про застосування «закону Савченко» (див. ухвали Шевченківського райсуду м. Києва від 29.12.2015, Московського райсуду м. Харкова від 30.12.2015, Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 30.12.2015 та ін.).

При цьому звернення до суду за місцем відбування покарання також небезпечне відмовою. Посилаючись на все ті ж ч. 2 ст. 539 КПК і п. 3 Закону № 838-VIII суди за місцем відбування покарання повертають клопотання засуджених і радять їм звертатися в суди, які винесли відповідні вироки (див. ухвали П'ятихатського райсуду м Дніпропетровська від 28.12.2015, Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 29.12.2015, Соснівського райсуду м. Львова від 28.12.2015 та ін.).

Хто винен?

Цікаво, що вищевказана помилка в тексті Закону № 838-VIII виявилась лише після того, як він був опублікований. У тексті проекту № 3413, спочатку внесеного його авторами в Раду, п. 3 Прикінцевих положень звучав наступним чином: «Застосування цього Закону здійснюється за клопотанням засудженої особи, членів її сім’ї або захисника, судами, які виносили зазначені обвинувальні вироки, протягом двох тижнів з моменту отримання відповідного клопотання судом, або за власною ініціативою суду».

Таке формулювання однозначно означало, що застосування «закону Савченко» до засуджених повинно здійснюватися тими судами, якими були винесені відповідні обвинувальні вироки.

При цьому наскільки можна судити з даних офіційного сайту Верховної Ради, ніяких правок до законопроекту № 3413 не вносилося: 26.11.2015 р він був прийнятий відразу в цілому.

Але, мабуть, хтось чи в одному з комітетів, де цей проект обговорювався, чи при фінальному редагуванні вирішив відкоригувати текст поданого або вже ухваленого законопроекту і, в підсумку, істотно ускладнив його реалізацію. Була це випадковість, чиясь безглузда помилка або ж умисні дії, спрямовані на зрив реалізації «закону Савченко» (ставлення до нього, наприклад, у Головного науково-експертного управління було негативним) - сказати складно. Та й навряд чи так вже необхідно. Набагато важливіше - що з цим робити тепер.

Що робити?

Звичайно, самим правильним варіантом було б внесення змін до Закону № 838-VIII, спрямованих на усунення вищевказаних недоліків його формулювань. Але найближчим часом це навряд чи відбудеться.

Тому засудженим, членам їх сім'ї та їх захисникам доведеться виходити з того, що є. На щастя, не все так сумно, як могло б бути.

По-перше, повністю заблокувати реалізацію Закону № 838-VIII зазначена «опечатка» не змогла. Ряд судів першої інстанції вже зараз розглядають і, головне, задовольняють клопотання про застосування Закону № 838-VIII, не звертаючи уваги на допущені в ньому помилки. Прикладами таких рішень є: ухвала Святошинського районного суду м. Києва від 25.12.2015, ухвала Оболонського районного суду м. Києва від 30.12.2015, ухвала Дрогобицького райсуду Львівської області від 29.12.2015, ухвала Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 25.12.2015.

По-друге, враховуючи відсутність в Законі № 838-VIII вказівки на те, в який саме суд потрібно подавати клопотання про його застосування, і неоднозначну судову практику з цього приводу, можна подавати відповідне клопотання відразу до двох судів: до суду, який виніс вирок, і до суду за місцем відбування покарання. Можливо, хоч якийсь із них прийме клопотання до розгляду.

По-третє, повернення клопотання не перешкоджає його поданню знову. Враховуючи це, а також те, що у різних суддів навіть одного і того ж суду може бути різне думка на рахунок застосування Закону № 838-VIII, слід робити не одну, а кілька спроб.

По-четверте, у разі безплідності декількох спроб отримати позитивну ухвалу суду першої інстанції, слід спробувати оскаржити ухвалу про повернення клопотання в апеляційному порядку. На жаль, Законом № 838-VIII прямо не передбачена можливість такого оскарження (що також можна віднести до його технічним недоліків). Але підставою для цього можуть слугувати положення ч. 5 ст. 539 КПК, що передбачають можливість апеляційного оскарження ухвали, постановленої судом за результатами розгляду клопотань щодо вирішення питань, пов'язаних з виконанням вироку. Правда, якась судова практика апеляційної інстанції з цього приводу поки що відсутня.

При цьому, на нашу думку, більш правильним є звернення саме до того суду, що виніс обвинувальний вирок. На це вказує і наведений вище ретроспективний спосіб тлумачення «закону Савченко» (саме так хотіли його автори), і те, що згідно з ч. 2 ст. 539 КПК вирішення інших питань, крім тих, що перераховані в ст. 537 КПК, віднесено саме до компетенції суду, який виніс обвинувальний вирок.

Щоб уникнути ж складнощів, пов'язаних з етапуванням засудженого до суду, який розглядає відповідне клопотання, і пов'язаних з цим затримок у випадку, якщо суд визнає обов'язковою участь засудженого, можна використовувати передбачені КПК можливості проведення судового засідання в режимі відеоконференції. Для цього достатньо вказати відповідне прохання про застосування режиму відеоконференції у клопотанні про застосування Закону № 838-VIII.

Висновок:

Можна по-різному ставитися до Закону № 838-VIII (ті, хто не був у СІЗО, навряд чи зрозуміють тих, хто там був). Але в будь-якому разі граматичні помилки в законах, тим більше допущені при негласному коригуванні авторського тексту законопроекту, неприпустимі. У тих же випадках, коли такі помилки все ж трапляються і є очевидними, судді, на нашу думку, не повинні обмежуватися буквальним (граматичним) тлумаченням норми, а застосовувати й інші способи тлумачення (ретроспективний, телеологічний, логічний та інші), що дозволяють усвідомити дійсну волю законодавця.